Путін заявив, що "російська армія добиває ЗСУ". Чи це так?
Вчора Путін посилив свою риторику. Оголосив "нелегітимним" не лише Зеленського (про що він говорив уже раніше), а й усю систему влади в Україні.
Більше того, він закликав запровадити "зовнішнє управління" Україною за участю ООН.
Ці заяви, звичайно, можна розглядати просто як "гру на підвищення ставок" у процесі переговорів зі США чи елемент психологічного тиску на українську владу, щоб вони погоджувалися на ті умови, на які зараз погоджуватися не хочуть. Тобто, умовно кажучи, "визнайте російський суверенітет над територіями, віддавайте Херсон із Запоріжжям та скорочуйте ЗСУ інакше взагалі зовнішнє управління запровадимо".
Однак спрацювати ця "гра на підвищення" може лише в тому випадку, якщо слова Путіна підкріплені реальною перевагою РФ на полі бою з перспективою повного розгрому ЗСУ, для запобігання якому Київ та його західні партнери і повинні йти на якісь серйозні поступки.
Власне Путін про це також заявив.
Він сказав, що якщо раніше говорив, що армія РФ "дотисне ЗСУ", то тепер "є всі підстави вважати, що ЗС РФ доб'є ЗСУ".
Київ, природно, кардинально має іншу оцінку ситуації – Зеленський нещодавно сказав, що ситуація на фронті для України "непогана". І хоч у РФ заявляють, що "перемир'я потрібне ЗСУ, щоб накопичити сили", насправді, як відомо, Київ був проти припинення вогню і був змушений на нього погодитися лише після жорсткого тиску з боку США з припиненням допомоги (а також у розрахунку на відмову Путіна), а не через те, що на Банковій бачать загрозу швидкого розгрому.
Оцінки американської розвідки, озвучені днями під час слухань у Конгресі, кажуть, що ситуація для ВСУ непроста, Росія має перевагу з багатьох аспектів, але перевага ця не тотальна і в перспективі року ВСУ навряд чи втратить боєздатність.
А як насправді? Чи справді російська армія, як сказав Путін, "добиває" ЗСУ?
Наприкінці минулого року ми давали п'ять ознак того, що ситуація для України на фронті починає розвиватися за найгіршим сценарієм.
Повторимо їх.
Перший – видавлювання українських військ з Курської області, контроль над плацдармом у якій має для української влади дуже велике політичне значення і якщо на його утримання не вистачить сил, це буде свідченням того, що ЗСУ має дуже серйозну нестачу резервів навіть для пріоритетних напрямків.
Другий – прорив російських військ до Харкова, для зупинки наступу росіян до якого навесні-літа цього року були відправлені серйозні сили українських військ і якщо вони не зможуть утримати оборону, це також стане свідченням виснаження резервів.
Третій – Дніпро та Запоріжжя. Прорив до них російських військ означатиме катастрофу для логістики ЗСУ на всьому південному фронті та на значній частині східного. І якщо резервів у ЗСУ не вистачить, щоб захистити цей напрямок, це означає, що події розвиваються за найгіршим для ЗСУ сценарієм.
Четвертий – створення росіянами плацдарму на правому березі Дніпра – в районі Херсона та/або в районі Дніпра та Запоріжжя (якщо РФ зможуть захопити ці міста). Це створить потенційну загрозу наступу російської армії у напрямку Придністров'я з відрізанням України від моря. Якщо ЗСУ не зможуть цьому запобігти, це стане свідченням критичного падіння боєздатності українських військ.
П'ятий – прорив російських військ до Києва, що поставить Україну на межу повного розгрому.
З цих п'яти ознак на даний момент виявилася одна – майже повна втрата плацдарму ЗСУ у Курській області.
За оцінками, які йдуть як з російської, так і з української та західної сторони, це не було "плановим маневром". Це була важка поразка ЗСУ, яка призвела до малоорганізованого відступу, якого Київ насправді не хотів допустити (навпаки – Зеленський хотів утримувати плацдарм як козир у переговорах).
Проте ситуація в Курській області на початок березня 2025 року сильно відрізнялася від інших ділянок фронту тим, що армія РФ змогла фактично повністю взяти під контроль логістику ЗСУ на плацдармі завдяки "продавлюванню" його флангів, після чого його втрата стала справою часу. А несподіваний прорив російських штурмовиків газовою трубою 8 березня різко прискорив процес, внісши дезорганізацію в українську оборону.
При цьому, безумовно, поразка ЗСУ в Курській області говорить про обмеженість резервів української армії, яких виявилося недостатньо, щоб блокувати просування російської армії флангами і взяття Свердлікіно (з якого і почалася агонія Курського плацдарму). Також це показало відсутність сил ЗСУ на даному етапі для проведення ефективних контрнаступальних дій – спроби повернути Свердлікіно призвели лише до великих втрат (що підтверджують і українські джерела). До речі, це і для інших напрямів. Наприклад, спроби ЗСУ зрізати виступ на південний захід від Покровська поки що не увінчалися успіхом. А останнім часом ініціатива там знову перейшла до армії РФ, яка вже змогла повернути частину раніше відбитих ЗСУ територій. Відновили російські війська просування і в Торецьку (там також українські сили намагалися у лютому-березні контрнаступати). Просування української армії у Білгородській області на даний момент незначне.
Однак при цьому в оборонних боях ЗСУ продовжують демонструвати стійкість. Просування російських військ хоч і є, але повільні і даються з великими втратами. Іноді бувають локальні прориви, але вони усуваються.
Безумовно, резерви у ЗСУ не нескінченні, мобілізація, як і раніше, йде важко, багато хто йде в СЗЧ. Всі ці проблеми мають накопичувальний ефект і в певний момент можуть обрушити фронт.
Однак цього поки що не спостерігається. І, до того ж, проблеми та втрати є, звісно, й у російської армії. Невідомо який ще є потенціал поповнення діючої армії лише за рахунок контрактників без мобілізації, яку поки що Кремль, ймовірно, проводити не хоче через високі соціально-економічні та політичні витрати.
Втім, навіть нова мобілізація в РФ може не вплинути радикально на військову ситуацію через кардинальну зміну характеру бойових дій за останні роки.
На полі бою панують уже не люди, а дрони. Саме вони визначають характер бою та дозволяють навіть невеликими силами утримувати позиції, знищуючи особовий склад та техніку противника. І можна відправити хоч мільйон солдатів на фронт, але якщо їх атакують мільйони дронів, керованих умілими розрахунками БПЛА, фронт з місця не зрушиться.
Дуже яскраво нову специфіку бою описав у своєму резонансному репортажі Шура Буртін. Схожих свідчень та оцінок з обох боків дуже багато.
Тому перевага на полі бою зараз великою мірою залежить від того, яка сторона перевершить іншу у розвитку безпілотних та інших роботизованих військових системах. Поки щойно за одним напрямом тут спостерігається перевага РФ - по дронах на оптоволокні (і те, вони вже з'явилися і у ЗСУ). За іншими напрямками або паритет, або за деякими перевага української армії.
Тому для того, щоб, як заявив Путін, виникла ситуація, коли російська армія "добиває" українську, у РФ має виникнути кратна перевага у сфері дронів. Тобто, якщо Україна виробляє 4 млн дронів на рік, то Росія має виробляти 12 млн дронів на рік, під них мають бути створені у великій кількості професійні розрахунки БПЛА, а щільність і якість російського РЕБ має бути в рази вищою за український.
Однак цього поки не спостерігається.
Безумовно, потенціал для масштабування виробництва дронів РФ має. Кремль може запозичити досвід України, зробивши БПЛА "головним нацпроектом", наказавши кожному учаснику російського списку "Форбс" створити своє виробництво дронів та систем РЕБ, різко збільшивши для їх закупівель військовий бюджет, або перерозподіливши на ці цілі цивільні статті видатків.
Також можна спробувати домовитися з Китаєм (світовим лідером у сфері дронів) щодо проектів із закупівлі та виробництва безпілотних систем.
Але поки що невідомо – чи буде (і чи зможе) все це робити російська влада. І, у будь-якому разі, ефект виявиться не відразу. Та й Україна навряд чи стоятиме на місці.
Для Києва, звісно, є й інші ризики, які можуть вплинути на боєздатність ЗСУ. Наприклад, проблеми із західною допомогою. Так, є ймовірність (хоча й не 100%), що Трамп не затверджуватиме нові пакети військової допомоги Україні після того, як закінчаться постачання вже виділеним раніше Байденом. Це створить серйозні проблеми (особливо у сфері постачання систем ППО та ракет до них, інших боєприпасів, засобів зв'язку та техніки), але не означатиме само по собі обвалу фронту ЗСУ.
По-перше, як писалося вище, головний засіб поразки у війні зараз це дрони, а Україна їх здебільшого виробляє сама. По-друге, якусь зброю поставлять європейські країни. По-третє, Європа продовжуватиме виділяти гроші, а отже Україна матиме можливість, за необхідності, купити зброю у тих же американців (наприклад, ракети до систем ППО).
Можливо, для цього потрібно буде сильно закрутити пояси населенню та опустити курс гривні до 50-70-100 за долар (щоб менше витрачати у валютному еквіваленті на соціалку та інші гривневі витрати), але для Зеленського навряд чи це стане великою проблемою.
Крім того, ризики у відносинах із зовнішніми партнерами є і для Росії. Наприклад, вторинні санкції США досить серйозно впливають на можливості торгівлі РФ із Китаєм, Індією та іншими найбільшими партнерами. Їх оминають, але проблеми поступово наростають.
Якщо підсумувати, то слова Путіна про "добивання" ЗСУ та про "зовнішнє управління Україною" можна трактувати по-різному.
Можливо, ця заява ґрунтується на абсолютно достовірній інформації про стан резервів ЗС РФ та української армії, на достовірній інформації про їх втрати та поповнення, на достовірній інформації про темпи нарощування виробництва дронів в Україні та Росії. І, в такому разі, справді фронт ЗСУ почне обвалюватися в найближчій перспективі.
Можливо, це просто "підняття ставок" та елемент тиску в рамках переговорного процесу.
А, можливо, це висновки, які робить Путін на основі інформації не достовірної та сильно прикрашеної, яку йому постачають, щоб президент РФ відмовився йти на будь-які компромісні умови для якнайшвидшого завершення війни. Причому не виключено, що постачають її ті ж "спеціально навчені люди", що й напередодні вторгнення у лютому 2022 року, коли розповідали про те, як Україна впаде за дні чи тижні.
Який із цих висновків правильний покаже лише час. Також воно покаже й обґрунтованість, як і раніше, широко поширених в Україні очікувань "швидкого краху Росії".
Очевидно одне – і перед українським, і перед російським керівництвом зараз стоїть вибір: погоджуватися на "синицю в руках" (для України – збереження державності, армії, виходу до моря за відсутності, однак, перспектив вступу до НАТО, для Росії – контроль над захопленими територіями) або продовжувати воювати за "журавля в небі".
Поки, судячи з публічної риторики, складається враження, що кожна зі сторін все ж таки хоче свого "журавля" спіймати (згоду на перемир'я Зеленський дав, повторимося, лише під тиском Трампа і сподіваючись, що Путін відмовиться).
Проте ризики продовження гонитви за цим "журавлем" для обох країн, що воюють, величезні. Так само як і жертви, які будуть потрібні для досягнення цієї мети.
При тому, що і "синиця" не такий уже й маленький приз, особливо з огляду на загрозу під час подальшої війни втратити взагалі все.
Який вибір зроблять Київ та Москва і чиї розрахунки виявляться вірними – побачимо вже найближчими місяцями.
